Спогади: Прабатьківщина шумавців у Галичині

Прабатьківщина шумавців[1] у Галичині

Зігмунд Кольмер

У перших згадках про шумавців у Галичині в “Німецькому віснику” за 1907-1908 рік про їхнє походження зустрічаються або украй туманні згадки, або про нього не говориться узагалі. Там зазвичай тільки згадувалося, що перші поселенці походять із Шумавії або із місцевостей Пізек і Пільзен. Автори тодішніх розвідок спиралися на слова мешканців тих місць, а також нащадків тих імігрантів, які не мали точніших даних про общини, з яких походили самі. Однак той, хто подивиться на мапу Західної Богемії, відразу зрозуміє, що Пільзен і Пізек вже тоді лежали далеко від німецькомовної зони. Тож очевидно, що ці два міста називали лише тому, що вони були центрами адміністративних районів, в які входив весь регіон Шумавія. Більшість шумавців у Галичині насправді походили з Празької області, з якої після адміністративної реформи 1859 року було утворене управління федеральної землі Шюттенгофен. Північна і східна частина нового адміністративного осередку були чеськими, тоді як західна та південно-західна мали суто німецький культурний колорит. В самому місті Шюттенгофен німецьку більшість вже в 1880 було втрачено, так що незабаром після цього всі посади в міському та районному правлінні обіймали чехи. Комунікація з районним центром, який поступово ставав все більш відчуженим, відтепер обмежувалася лише необхідним спілкуванням із властями та торгівлею. Тому місто Берграйхенштайн поступово почало перетворюватися на культурний, економічний та політичний центр для німців центральної Шумавії. Після анексії цієї території німецьким Рейхом у 1938 році Шюттенгофен лищився за Чехією, тоді як із решти німецьких районів було утворено адміністративні регіони Берграйхенштайн і Айзенштайн-Ноєрн.

Зацікавлені шумавці охоче б дізналися, з якого саме місця виїхали їхні предки. Оскільки архіви Галичини і шумами лишаються недоступними для дослідження з огляду на політичну з політичних причин, певний крок у визначенні їх походження нам може допомогти зробити мова. Завдяки особливостям рідної мови походження можна встановити досить точно. Дифтонг “ua” (Huat=Hut, Kuah=Kuh, Schuah=Schuh, guat=gut[2]) який використовують усі шумавці, утворює щось на зразок водорозділу, який відмежовує цю місцевість від територій Південного Егерланду, де в тих же словах вимовляють звук “ou”: “Hout”, “Kouh”, “Schouh” “gut”. В самих шумавців існує тонка відмінність між невідомим у німецькій літературній мові дифтонгом “e-i” (=ej) та “ia”. Якщо одні кажуть “Te-ichl=Tüchel”[3], “Speigl=Spiegel”,“Kreigl=Krügl”, “Beichl=Büchel”, то інші можуть говорити “Tiachl”, “Spiagl”,“Kriagl”,“Biachl”. Остання характерна риса відрізняла предків сучасного мовного осередку в селі Маріяхільф “e-i” (=ej) і селищ округу Доліна: (Людвіковка, Йозефсталь, Леопольдсдорф, Терезовка, Цакля, Ной-Місун) з общин Гайдль і Агорнберг, Стадльн, Штубенбах і Гросгайд та мешканці Яммерсталя (ia) в південній Квільді[4]. Звичайно, мовні особливості не можуть бути розповсюджені на цілі місцевості, оскільки там присутнє перемішування, так само як і у самих переселенців. Цінним доповненням при дослідженні походження переселенців були списки населення усіх населених пунктів центральної Шумавії, які були укладені після депортації 1945-1946 років. Оскільки населення цих місцевостей було дійсно “корінним”, за їхніми прізвищами можна одержати більше відомостей про місця, з яких вони приїхали, і ці відомості можна буде використовувати при подальшому дослідженні цього питання.

Також цікаво було б встановити достеменні причини німецької еміграції на Схід. Першопричиною, звісно була бідність, спричинена значним надміром населення. Оскільки практика поділу господарства була незвичною, і все майно зазвичай отримував старший син, решта дітей, попри те, що одержували якісь відступні, лишалися майже без нічого, і їм доводилося заробляти на життя низькооплачуваною роботою наймитів у сільському господарстві, а точніше кажучи, вони ставали батраками або дроворубами. А неврожаї, які часто траплялися у більш високогірних регіонах (700-1000 метрів) часто створювали загрозу голоду, оскільки прогодувати велику сім’ю – вони мали від п’яти до десяти дітей – було украй складно. Проживали ці безмаєтні робітники у якихось поганих хижах, або в господарських прибудовах на хазяйському обійсті, так що в таких злигоднях життя ставало радше гибінням. В таких злигоднях швидко розповсюджувалися різні хвороби, які вбивали велику кількість населення через погане медичне обслуговування, і, таким чином, поклик до еміграції посилювався.

Ще одним приниженням для безмаєтних людей було те, що чоловікам дозволяли заводити родину лише тоді, коли вони освоювали ремесло, проводили кілька років у необхідних навчальних мандрівках, і могли засвідчити громаді факт приналежності до якогось ремісничого цеху та прийняття до його лав. В наймах (батраках) було ще гірше. Господар мусив бути готовим прийняти своїх слуг після багаторічної, відданої і кропіткої праці в “підсусідки” (= поплечники, депутанти). Таким чином для бідних родин це часто означало від самого страждати від різноманітних повинностей.

Ще однією причиною для того, аби полишити батьківщину, була військова служба. Незалежні господарі і ремісники, які належали до цехів, не були військовозобов’язаними. У бідних родин, так званих “посполитих[5]” синів, які могли служити у війську, забирали на військову службу через так званий “рекрутський набір” або “вербовку”. Молодим людям було зрозуміло, що 3-12 річний строк служби у війську був неодмінно пов’язаний із жорстокими, навіть нелюдськими знущаннями: зв’язуванням, заковуванням у кайдани[6], ударами палицею та шпіцрутенами. Ніхто не може звинуватити цих свідомих молодих людей у тому, що вони рятувалися втечею у сусідні краї, добираючись навіть до Баварії, щоб у никнути страшних років військової служби. Ховатися по хатах чи в сусідніх лісах певний час виходило добре, але одного дня, завдяки візиту вербувальників, які прийшли вночі і в туманну погоду, хлопець пізнавав гірку долю ландскнехта. Ті, хто не хотіли їй коритися, обирали переїзд на нові східні території Австрії.

Надавали перевагу спершу Буковині. Коли ця маленька місцевість на східному краю Лісистих Карпат у 1775 році остаточно відійшла до Австрії після закінчення російсько-турецької війни, вона була схожою на безлюдний край, якого ще не торкалася людська рука. На всій її території проживала всього 11 421 родина, усього 57 000 душ, тобто на території в один кілометр проживало трохи більше людей ніж одна сім’я на 6 чоловік. Існувало також багато можливостей для розвитку економіки. В 1793 році з приватної ініціативи під Красною було засновано склодувний завод, “Стара Гута”, склодувів і дроворубів для кого виписували із Німецької Богемії. Через 20 років роботи завод зупинився через великий вжиток деревини. Робітники, які лишилися там без роботи, мусили обробляти територію вирубаних лісів і перетворювати ці землі на орні. Так виникло поселення дрібних селян. Далі на північ у багатих деревиною лісах збудували “Нову Гуту”, необхідних робітників для якої наймали у Богемії. З’явилася можливість для заснування багатьох нових гут. Сприятливими для цього умовами скористався єврейський комерсант Йозеф Рехенберг. Його плану посприяло те, що в Любачові у Галичині теж була гута, а німецько-богемські склодуви, які працювали там, розорилися. Під проводом свого старости Йозефа Льоффельмана вони переїхали далі на Схід і прибули у Буковину. З їхньою допомогою була збудована нова гута в Путні. Для роботи підприємства потрібні були нові дроворуби. Вербувальники поїхали назад на свою стару батьківщину – центральну Шумавію, і їм вдалося схилити деякі родини і окремих осіб до переїзду на Схід. Перед від’їздом сповнені надією, але гідні співчуття люди продавали все, що не могли взяти з собою. Вони пакували свої мізерні пожитки – одяг, нечисленний домашній реманент, святі образи, які давно стали улюбленими, молитовники, їжу, і готувалися разом до далекої мандрівки в незвідане. Оскільки в більшості з них не було ані коней,  ані волів, людям доводилося або тягти свої візки самостійно, або впрягати в них собак. Зовсім маленькі діти сиділи на них, а старші мусили бігти за ними, допомагаючи матерям їх підштовхувати. Зазвичай маршрут пролягав через Шюттенгофен, Пізек, Іглау, Брюнн, Тешен, Краків і далі на північну сторону Карпат аж до Буковини. Упродовж місячної та виснажливої подорожі доводилося робити зупинки у нових німецьких поселеннях в Галичині для того, щоб набратися сил і придбати харчі для подальшої подорожі. Коли люди приїжджали на місце призначення, тоді вже починалися справжні злидні. Хоч їм і виділили землю, це були пустирі, порослі лісом і чагарниками, і там не було жодної ділянки придатної для обробітку землі. Для будівництва тимчасового житла обдурені люди не одержали фінансової підтримки ані від властей, ані від приватних осіб, і мусили покладатися лише на себе самих і на допомогу сусідів. За таких умов у 1803 році і прибула прибула з родинами на Буковину більша група дроворубів, які мали забезпечити гуту в Путні паливом. Своє селище, яке вони заснували поруч із гутою, вони назвали Карлсбергом на честь президента придворного військового суду ерцгерцога Карла. Хоч чоловіки і були звичні до важкої і виснажливої роботи, тут вимагали ще більшого виробітку, що приводило до жорстокої експлуатації. В наступні роки між дроворубами і робочою дирекцією довгі роки тривали запеклі конфлікти, які не могла вирішити навіть спеціально створена для цього комісія, так що 21 травня 1811 року справа дійшла до “відселення”. Частина відселених родин знайшли прилисток у сусідніх місцевостях, однак більша частина хотіла повернутися на батьківщину. На зворотному шляху розчаровані і обдурені люди осіли в місті Коломия, яке було розташоване на Північному Заході, того ж року уклали договір про переселення з міським управлінням, і заснували нову колонію, яку назвали Маріяхільфом. Це було перше поселення шумавців у Галичині.

Наплив переселенців із Шумавії утримувався у перші десятиліття ХІХ століття. Ті, хто їхали слідом за родичами, знайомими та нещасні їхали на свій власний ризик, не маючи певної мети. Більшість переселенців, які раніше, прибувала із Празької області. Бідні родини у себе на батьківщині часто не мали нічого, крім “мокрих хат” – будинки, мешканцям яких належала лише земля під ними, на які скрапувала вода зі стріхи. Тому вони були готові братися там за будь-яку роботу, яка тільки була. Поміщик Матковський, який володів великими лісами в селищі Долина, запросив у 1818 році десять родин, деякі з яких були чеськими, і оселив їх на узгір’ї Свяцаталь на південь від районного центру. Саме вони утворять основу маленької самостійної общини Терезувка. Дещо пізніше переселеним родинам стало не вистачати місця, так що їх довелося переселити у сусідню Цаклю. Управлінню Фюрстліх-Шварценберзького лісу вдалося у 1825-1830 роках переконати 25 родин, які їхали у Буковину, найнятися лісорубами, і їм виділили землю вище у Свіцяталі. Таким чином один за одним виникли Леопольдсдорф, Йозефсталь і Людвіковка. У 1835 емігранти з південного Егерланду заснували в округу Сколе селища Феліцієнталь і Ананберг, а на південь від них, під горою, оселилися ті шумавці, які назвали свою общину Карлсдорфом.

Важко складалася і ситуація з розміщенням новоприбулих сімей; ніхто про них не турбувався – ані держава, ані приватні особи. З великими зусиллями їм, нещасним, вдалося осісти на державних землях в Ной-Мішуні (1844) і Яммерсталі (1848), осісти там і забезпечувати себе роботою й хлібом. Друга хвиля імігрантів до Галичини розбилася об відсутність зацікавленості з боку районного управління, нижчих адміністративних відомств і великих землевласників.

Зрештою можна сказати, що ця група людей завдяки своїй ощадливості і невибагливості була особливо придатною для переселення в ці краї. Навіть якщо ці люди не одержували жодної підтримки для будівництва житла ані з боку держави, ані від будь-кого з інших осіб, завдяки своїй витривалості вони зуміли пережити свою важку долю. Спершу голод і злидні були їхніми супутниками на кожному кроці, але їхня незламна воля до життя допомогла їм успішно пережити перші важкі часи. З шумавських поселень, навіть зовсім маленьких, своє існування не припинило жодне.

Тепер зацікавлений читач захоче дізнатися, як можна дістатися центральної Шумавії, землі “крулівських” (королівських) вільних селян. Якщо їхати від міста Реген, яке розташоване на околиці Баварського лісу, і піднятися вгору за течією одноіменної річки через Цвізель, то незабаром доїдеш до прикордонного містечка Байріш-Айзенштайн. До 1918 року стосунки між Баварією і австрійською Богемією були дружніми. Формальності з приводу перетину кордону вирішувалися без жодних труднощів в одній будівлі, половина якої була на території Баварії, а інша – на території Богемії. Подорожні мали вийти з поїзда вже на айзенштайнському ринку, щоб дістатися через містечка Нойгуркенталь, Глязервальд і Гартманітц до найважливішого місця – міста Берграйхенштайн. Вже в XIV столітті там існувала гірничодобувна промисловість і власна металургійна промисловість, а намивка золота на берегах Оттау (Воттава) створювала людям непоганий достаток. Коли обидва ці економічні осередки виснажилися, в регіоні більше зосередилися на деревообробній галузі і виробництві скла. У родючих долинах і підгір’ях розвивалися заможні села з великими господарствами, тоді як на схилах гір висотою до тисячі метрів населенню, яке там проживало, через свій надмір доводилося відвойовувати землю у дикої природи для того, щоб вижити. Завдяки німецькій наполегливості велику частину цього суворого пралісу вдалося обернути на придатні для господарства землі.

Після Другої світової війни в 1945-1946 роках працьовитих нащадків баварського племені вигнав деспотизм чеської воєнщини, села поплюндрували, і більшу частину з них лишили занепадати. Віддалені райони (Стадльн і його околиці) сьогодні перетворили на військовий плац для армійського вишколу, і на руїнах колись квітучих німецьких сіл сьогодні стоять мішені для стрільби. Історія не забуде несправедливості.

Карта центральної Шумавії,

намальована професором доктором Франке, для довідника з історії рідного краю “В краю королівських вільних селян”

зображення у зменшеному вигляді передав Зігмунд Кольмер

Джерело: в краю королівських вільних селян, довідник з історії рідного краю центральної Шумавії, 1979, Видавництво Морсак, Графенау.

[1] Цей регіон в німецькій мові називається “Böhmerwald“, або буквально “богемський ліс“  - це великий географічний регіон, назва якого звучить по-різному у різних європейських мовах. Чехи називали більшу частину цієї області “Шумава“, ця ж назва перейшла і в українську мову.
[2] Hut-Капелюх, Kuh-корова, Schuh-черевик, gut-добре.
[3] Tüchel – ринва, Spiegel – дзеркало, Krügl – кухоль, Büchel – пагорб.
[4] Чеський населений пункт “Квільда” німецькою мовою називається “Außergefild”
[5] В німецькій мові “Inwohner ” (Inleute) в множині означає залежних людей, які не мають повних громадянських прав, на противагу справжнім громадянам, яких називають “Einwohner”.
[6] Anbinden та Krummschließen – специфічні для німецької армії види покарань за порушення дисципліни, які практикувалися дуже часто.