Галичина - земля багатьох народів
Регіон Галичини заселили давні германці близько 6 століття нашої ери. Потім в процесі великого переселення народів на територію прийшли слов’яни. Галичина займає територію завбільшки близько 83 000 квадратних кілометрів. Вона простирається із півдня від Бескид через високі Татри, і Лісові Карпати до Східних Карпат і тягнеться на північ через передгір’я Карпат до польських територій з регіоном Вісло-Сяння на Заході і до Волині з регіоном Дністра на Сході.
До 1772 року Галичина не була об’єднаною територією. Створенням назви “королівське володіння Галичина-Лодомерія” Австрія зверталася до середньовічної історії Східної Галичини, князівства Галицького на Дністрі, яке в латинізованій формі мало назву “Галіція”. Князівство Галицьке відділилося від Київської Русі в середині 11 століття. Воно досягло свого розквіту за часів правління Ярослава Осмомисла (1153-1187) і було об’єднане у 1198 році Романом, князем володимирським і волинським[1] (Лодомерія). Після його смерті в 1205 році Польща та Угорщина висунули територіальні претензії. Король Угорщини взяв собі титул “король Галіції і Лодомерії”. Тим не менше, князівствам вдалося зберегти свою незалежність. Після багатьох десятиліть боротьби між Польщею, Угорщиною та Литвою Князівство Галицьке дісталася Польщі, і відтепер називалося Руссю (regnum Russiae). А титул угорського короля “король Галіції і Лодомерії” лишився чинним і послужив Австрії у 1772 році приводом для територіальних претензій на Галичину при поділі Польщі. Австрія пізніше додала до них нові придбання – польські території Західної Галичини (князівство Освенцимське і Заторське і Велике князівство Краківське). Після цього кордони Галичини лишалися незмінними. Незмінною лишилася навіть назва, хіба що її зазвичай скорочували до слова “Галичина”. Була створена централізована система управління королівськими територіями Галичини і Лодомерії, які з 1849 року були переважно коронними землями, через губернатора, який постійно проживав у Львові. та німецьких і чеських службовців, і мовою керівництва була німецька. Етнічні відмінності (47% поляків, 45% українців, 6% євреїв) мало бралися до уваги.
Переселення близько 5000 німецьких сімей, які більшістю походили з області Пфальцу, на територію переважно Східної Галичини, яке відбулося за часів Іосифа ІІ, здійснювалося не з метою онімечення території, а для того, аби привезти в цей край тих, хто мав би навчити місцеве населення методам раціонального господарювання. Після 1849 року польському наміснику і тогочасному міністру внутрішніх справ Австрійської імперії, графові Голуховському, вдалося здійснити поступову полонізацію управлінського апарату.
Присяга на вірність, висловлена Парламентом імператорові Францу Йосифу у 1866 році мала своїм наслідком впровадження значного самоврядування Галичини із польською мовою викладання в школах, польською мовою в державному управлінні, з польським намісником та польським міністром для Галичини у Відні. Польське самоврядування в Галичині, яке переважно здійснювалося націоналістично налаштованою польською шляхтою та потужний прошарок польських сященників, чиновників і вчителів призвело перш за все у Східній Галичині, яка була заселена українським населенням, до національних утисків непольського населення, як у Західній, так і у Східній Галичині. Після розпаду Австро-Угорської імперії в 1918 році Галичина відійшла до Польщі, причому цей перехід у Західній Галичині відбувся мирно завдяки роботі ліквідаційних комісій. У Східній Галичині спалахнули польсько-українські сутички, в процесі перебігу яких Східна Галичина теж перейшла у польські володіння влітку 1919 року. Відтепер вся Галичина перебувала під польським управлінням. Такою різноманітною і такою багатоликою була галицька земля, таким строкатим було її населення (8 мільйонів мешканців у 1939 році). В Галичині знайшли собі прихисток, жили і проживали поляки, українці (русини), євреї, німці, вірмени, цигани, і рештки угорського, чеського, татарського, румунського населення. Більшість поляків селилися в Західній Галичині, тоді як українці (русини) більшістю населяли Східну Галичину. Спільний для обох народів етнографічний кордон утворювала ріка Сян. Поляки – це західнослов’янський народ в центрально-східній Європі. Найвідомішими польськими народностями Галичини є краковяки, лясовяки, підгаляни і гуралі. Краковяки, мешканці Краківського воєводства, розмовляють південнопольським діалектом.
Їхні поселення – це переважно маленькі компактні огороджені села. Свої будинки вони раніше будували з дерева, покриваючи дах соломою або черепицею. Сьогодні переважають масивні будови.
Краковяки відрізняються зрілою розсудливістю, вони обережні, і виявляють неабияку мужність у моменти нещастя, однак вони легко піддаються раптовим спалахам гніву. Їхнє основне заняття – сільське господарство, однак їм усе ж бракує мирної спокійної свідомості землеробів. В їхніх жилах все ще тече войовнича і вогниста кров їхніх волелюбних предків. Національне вбрання краковяків мальовниче і яскраве. Сорочку з вузьким коміром і рукавами, яку одягають навипуск поверх штанів, підперізують шкіряним поясом, розшитим мідними бляшками, і на пояс чіпляють ніж, без якого не обійтися. Штани шиють з льону або шкіри, і взувають до них чоботи по коліно завдовжки. Низька чотирикутна шапка з яскраво-червоним верхом прикрашається збоку пір’їною чи стрічками. Низ суконного верху шапки підбивається чорною овчиною. Костюм доповнює темно-червона куртка, вишита шовком. Мальовничим є також і жіночий костюм. Типовим його елементом є сорочка, яку вишивають шовковими чи вовняними нитками біля шиї, по рукавах і манжетах. До неї краковянка одягає атласний ліф і коротку яскраву спідницю, покриває голову лляною чи шовковою хусткою. Вона носить черевички з високими підборами і червону накидку, підбиту овчиною. Звісно, до цього додаються перли та інші коштовні прикраси. Гуралі (мешканці гір), від польського слова “гура” – гора – пастухи і скотарі, на додачу до цього вони ще й займаються землеробством. В горах переважають хутори. Гуральский будинок ділиться через двері й сіни на дві однакові половини.
На одній половині розміщується “курна кімната”, в якій готують їжу і виконують господарські роботи. Крім того, в цій кімнаті ще тримають поросят, ягнят і телят. На іншій половині розташована “світлиця” зі спальними місцями. Крім того, гуралі займаються різними ремеслами (теслярство, бондарство і таке інше). Вони зберегли старовинні традиції – перш за все, гарне народне вбрання і архаїчну архітектуру - до сьогодення. Будинки будують з ялинового чи модринового дерева.
Підгаляни живуть у невисоких підгір’ях (від 700 до 1000 метрів) між Бескидами і Татрами. Корінне польське населення змішалося в 13 столітті з німецькими селянами, а в 14 і 15 столітті – з румунськими пастушими етнічними спільнотами. Словацькі та угорські впливи здійснили свій внесок у формування своєрідної народної культури. Підгаляни займаються майже винятково скотарством.
Поляки складають меншість населення у Східній Галичині і здебільшого присутні в містах. Тут вони теж головним чином представлені польською шляхтою, яка також має великі зв’язки і в Східній Галичині. Також поляки складають національну більшість на певних посадах – в поліції, в офіцерському корпусі, і в римсько-католицькому духівництві, яке відрізняється винятковою національною свідомістю. З великою спритністю, але з невеликою розбірливістю в методах польська владна верхівка з майже місіонерською активністю і місіонерською переконаністю в призначенні своєї місії навертала в римсько-католицьку віру іновірців і ополячувала іноземців. Римсько-католицька віра і поляцтво і сьогодні утворюють стійку єдність.
Як ми вже зазначали, Східна Галичина була місцем проживання українців. Українці є нащадками слов’ян, яких занесло у карпатський край з Внутрішньої Русі внаслідок переселення народів. До українців також відносять близько споріднених до них за мовою і звичаями гуцулів, бойків і лемків. Українців раніше називали у Росії малоросами, у старій Австрії – русинами чи русняками, а у Чехословакії – карпаторусинами. Більшість українців у Галичині були греко-католиками. Вони жили у селах, будинки в яких пролягали вздовж вулиць, які простягалися уздовж течії струмків чи річок часто до 7 кілометрів вздовж. Огороджені села траплялися на підгалянських височинах, а розпорошені поселення – в Карпатах. Селянські родини, які жили в закритих селянських дворах, виявляли виражену тенденцію до індивідуалізму зі здатністю до утворення добровільних об’єднань (громада).
Попри тривале іноземне панування українці зберегли народну культуру, яка знайшла своє вираження у багатому розмаїтті звичаїв, костюмів, казок, оповідок, переказів і епічних пісень (дум). Міста і ярмаркові площі часто невеликі і подібні до сільських. Народні мистецтва галицьких українців розвивалися у гончарстві, різьбленні по дереву, обпалюванні кераміки, виготовленні мозаїк з традиційними візерунками, ткацтві і виготовленні виробів з льону, вишивках, так само, як і в плетінні з соломи, очерету і вербової лози. Великий музичний потенціал виявила українська хорова музика. Типові музичні інструменти – ліра, дуда, трембіта і сопілка, різновид флейти. Костюм українців – скромний. Чоловіки носять довге волосся, яке відростає, закриваючи лоб до середини. Сорочка з грубого лляного полотна застібається на комірі ґудзиком. Сорочку носять навипуск поверх штанів з такого ж грубого полотна, і підперізують мотузкою чи поясом. Поверх них надівають короткий улітку і довгий узимку плащ, підбитий овечим хутром, або овечу шкуру. Влітку надівають плетений з соломи широкополий капелюх, а взимку – високу шапку з овчини. На противагу чоловічому, жіночий костюм більш яскравий. До нього надівають багато прикрас, справжні вони чи ні, не має значення. Біла сорочка вільного крою з яскравими багато вишитими чи змережананими рукавами і барвисте маєво спідниць і фартухів, яскраві хустки, які закривають плечі до половини надають жіночому костюму особливо радісних нот.
Гуцули – це західноукраїнська народність пастухів і лісосплавників, які проживають в південносхідній частині Карпат. Чоловіки і жінки – вправні вершники. Вони розводять породу маленьких витривалих коней. Про них нам більше розповідає Фріес у своїй статті “В гостях у гуцулів”.
Інша українська етнічна група – бойки, які населяють область по обидва боки Лісових Карпат і Східних Бескидів. Малородючість землі посприяла ранньому утворенню общинного права на землю. Вирощують пшеницю, кукурудзу і могар. До цього додається скотарство. Бойки до сьогоднішнього дня зберегли свої старовинні костюми, звичаї і традиції. Тип їхнього помешкання – це старі дерев’яні будинки з високим солом’яним дахом.
Також однією із західноукраїнських народностей є лемки. Вони населяють Нижні Бескиди. Від початку вони були кочовими пастухами. Серед них розповсюджені як хутори, так і розпорошені селища. Лемки – православні або греко-католики. Традиційні звичаєві форми особливо добре збереглися у них при святкуванні весіль і хрещенні дітей. І до сьогоднішнього дня, коли хлопчикові минає сьомий рік життя, вони підстригають йому волосся. В 1945 році лемків частково переселили в Східну Прусію.
Однією з особливо характерних етнічних груп Галичини були євреї. Галичина була центром єврейського руху, який відрізнявся особливою інтенсивністю релігійного благочестя. Для того, щоб втекти від переслідувань у Центральній Європі, вони в 13 столітті переїхали до Галичини. Мовою їхнього повсякденного спілкування є ідиш. У них були розповсюджені ранні шлюби. Їхнє святкову вбрання складається з довгого каптана, шовкової накидки (халата), високих чобіт і кожуха. З-під круглих хутряних шапок випускають на скроні типові для них завиті пасма волосся. Жінки носять поверх суконь грубі фартухи, на грудях сукні прикрашені червоним клином, розшитим золотими нитками. На шиї вони носять жабо в збірку, а свої голені чи коротко стрижені голови покривають яскравими очіпками чи перуками. Відсоток єврейського населення є особливо великим у містах Галичини. Вони впадають в око не лише завдяки своєму вбранню і великій кількості, а і завдяки своїй підприємливості і діловій активності. Оскільки вони присутні в економічному житті не лише сільського, а й міського та шляхетського населення, то вони утворюють сильний “фактор” впливу на громадське життя. Євреї виступають посередниками у всіх можливих видах комерційної діяльності. Вони діють як перекупники в торгівлі худобою, збіжжям, деревом. Явони забезпечували і вдовольняли будь-чию потребк в грошах, хоча їхня готовність надавати свої послуги часто виявлялася згубною. Євреї працювали не лише в торгівлі, промисловості і банківській діяльності, а й були ремісниками, лікарями і адвокатами.
Петер Унтершютц