Історія
План колонії Кенігсау (Рівне Львівської обл.). 1812
Поділи Польщі між Австрією, Пруссією і Росією стали поворотним пунктом у розвитку Середньо-Східної Європи. Галичина була приєднана до Австрійської імперії й отримала статус королівства Галіції і Лодомерії – Галичини і Володимирії (1772). Імміграційний патент Марії Терезії (1774) надав право селитися у будь-якому місці австрійцям й іноземцям-католикам. Протестанти могли селитися лише у деяких містах. Патенти Йозефа ІІ про заселення і свободу віросповідання (1781) надали їм рівні привілеї для поселення і свободу віросповідання. Австрійський уряд мав у своєму розпорядженні колишні землі польського короля, ліквідованого у 1773 р. ордена єзуїтів і монастирів, ліквідованих у 1782 р., тому було можливим утворення лише окремих невеликих колоній. Основними регіонами виходу були: Пфальц, Гессен, Вюртемберг, Баден. Переселення ішло через Ульм, звідти Дунаєм на «ульмських коробках» до Відня, далі наземним шляхом у Галичину.
У 1782–1802 рр. у Східну Галичину переселилися 3 332 родини (15 019 осіб). Серед них були і менноніти з Пфальцу, які оселилися на околицях Львова. Створити моноконфесіональні поселення вдавалося рідко. Наділу землі доводилося чекати кілька років. Невдоволені іноді уходили до Буковини або Росії. У другій фазі заселення (1802–1805) уряд майже ніде не створював компактних поселень. Ремісники селилися у спустошених господарствах або українських селах. Прибули 629 родин із земель лівого берега Рейну, які відійшли до Франції, і 603 родини із австрійських володінь. Селилися переважно на землях польських землевласників, не отримуючи державної допомоги, як у перший період. У 1808 р. у Східній Галичині нараховувалося 104 колонії. До кращих відносилися Брігідау, Дорнфельд, Фалькенштейн. У 1811–1848 рр. прибули бл. 400 сімей із Богемії. Вони заснували 22 колонії. У 1846 р. у німецьких колоніях нараховувалося 49 300 осіб. З них 23 600 лютеран із Пфальцу, 13 800 католиків.
У світському і культурному житті королівства домінували привнесені службовцями, військовими і підприємцями віяння Відня, позначався вплив Дрездена і Парижа, до яких тяжіли польські магнати. На німецьких колоністів і ремісників це впливу не мало. Із 1774 р. з’явилися школи з викладанням німецькою мовою, доступні і місцевому населенню. У Львові з 1778 р. працювала взірцева школа, яка з 1786 р. стала німецько-єврейською. Перші школи у німецьких колоніях відкрилися у 1786 р., але обов’язкове відвідування введене з 1848 р.
У 1867 р. Галичині була надана автономія. Із 1869 р. німецька мова вважалася третьою державною мовою (після польської та української). У Львівському університеті німецька мова була мовою викладання до 1870 р. Мовою діловодства вона залишалася лише в армії і на залізниці і втрачала своє значення. Полонізація, що посилилася, спричинила значну еміграцію німців до США і Канади (1880-ті рр.), а після 1900 р. – до прусської провінції Познань. Нарада 130 довірених осіб лютеранського населення у 1903 р. прийняла рішення не залишати Галичину. На хвилі національної самосвідомості, що прокинулася, були створені євангелічні дитячий притулок (Станіславів, 1904), студентський гуртожиток (Львів, 1905), шкільне, юнацькі, жіночі товариства та ін. Одним із лідерів руху був пастор Теодор Цьоклер (1867–1949) у Станіславові. На нараді 300 представників католиків і лютеран (1907) створено «Союз німців-християн у Галичині». У 1909–1914 рр. він складався зі 108 місцевих груп (4 000 членів). У 1910 р. було всього 26 німецьких народних шкіл (у 114 разів менше, ніж польських).
У роки Першої світової війни німецькі села були у зоні бойових дій (Брусилівський прорив). Повномасштабна депортація німецького населення до Сибіру (1915) не відбулася через поспішний відступ російської армії. Протягом 1919–1939 рр. Галичина була у складі Польщі. За пактом Молотова-Ріббентропа Східна Галичина передана СРСР, а німецьке населення (бл. 55 тис. осіб) в адміністративному порядку переселене до окупованого Німеччиною регіону Вартегау для його германізації.
