Долина і Калуш

Німецтво в східногалицьких районах Долина і Калуш (Йозеф Шмідт)

Свого часу, коли звістка від нашої спілки про початок німецького руху в Галичині досягла німецьких земель, то багато де вона викликала величезний захват. Оскільки в Німеччині, за винятком дійсних членів «Союзу німців закордоном» та протестантської «Спілки Густава Адольфа» мало хто взагалі мав поняття про існування німецьких сіл у слов’янській Галичині! І лише в ті часи у Німеччині-Австрії почали звертати на нас увагу, чи радше почали всерйоз перейматися нами і нашими обставинами. А коли це сталося, то почали дивуватися кількості тутешніх поселень та великому числу тутешніх німців. Ці країни відкрито визнавали, і після того, як завдяки роботі спілок ситуацію з відсутністю знань про наше положення було виправлено, що відсутності цих знань не варто дивуватися з тієї причини, що ми самі тоді не мали точного уявлення про те, скільки нашого люду розселилося по цій землі. Чи що, наприклад, знали у німецьких протестантських поселеннях про німецькі католицькі громади? І що ті знали про нас? Чи мали німці Західної Галичини якесь правильне уявлення про становище своїх співплемінників на русинському Сході, і чи знали у східногалицьких селах про німецькі общини Заходу? Лише робота спілки і «Німецького народного вісника» принесла сюди необхідне для Галичини просвітництво, і в майбутньому їхнім головним завданням стало повідомляти нашому народу про всі куточки цієї території, де є німецькі землі і поселення. Німці з інших країн ставилися до нас, німців Галичини, як до «забутого племені», але на самій цій території ми були «величиною, яку не брали до уваги». Так склалося в тому числі і тому, що німцям, які проживали на нашій території, зовсім донедавна бракувало єдності, бо вони до того ніколи не виступали як «об’єднане ціле», то ж їх і сприймали як незначущу складову частину місцевого населення, з інтересами якої не було потреби рахуватися.

В одному великому і значущому польському творі, коли науковець, що добре знався на цій темі, детально описував етнічний склад Галичини, то згадав про нас, німців, лише у примітках! «Німецькі католицькі поселенці по всій Галичині зрікаються свого німецтва і ополячуються, протестантські – емігрують у великій кількості». І це все, що було сказано про наш сильний союз, який опікувався цією землею і нашими мешканцями! Однак це твердження відображає радше побажання автора, як справжнє положення речей. Протестантська еміграція пішла на спад, а байдужість, яка виявлялася до наших католицьких співвітчизників-німців, лишилася в минулому з тих часів, коли тут було засновано «Союз німців-християн».

Те, що маленькі німецькі общини, розпорошені по цій території, колись остаточно поглинуть слов’яни, раніше вважалося безсумнівним. В одному відомому німецькому підручнику з географії, який раніше був дуже розповсюдженим, в уривку, де йдеться про королівську землю Галичину, написано наступне: «Німецькі колоністи, які проживають на цій території, не зберегли своєї німецької суті. Я, - пише спостерігач – бачив німецьких поселенців у Галичині. У них повсюдно можна помітити, як швидко вони перебрали слов’янські звички, мову і народні звичаї- Німецькі переселенці в Рутенії поступаються тій же неминучій трансформації, і тамтешні переселенці бездоганно говорять русинською». Цей «спостерігач» зробив дуже поквапливі і однобокі висновки. Він узагальнив спостереження, які зібрав то тут, то там. Іншим, навпаки, в пала в око та рішучість, з якою німці в багатьох районах Галичини зберігали свою мову і звичаї. Це стосується саме наших поселень у Рутенії і Східній Галичині. Звісно, що кожен німецький селянин тут бездоганно володів рутенською мовою. Але їхній етнічній самобутності це не завадило ані найменшим чином. Наприклад, якщо ми почнемо роззиратися у східногалицькому містечку, в яке ми далі поведемо нашого читача, ми заходимо у Німецькі поселення Долина і Калуш, і ми дійсно можемо відзначити «засвоєння слов’янських звичаїв», однак, відзначимо лише те, що німці, навіть якщо вони утворювали зовсім маленькі групи, могли жити більше к сто років у іншомовному та інотетнічному оточенні, а спостерігач не відзначить там жодних особливих ознак втрати їхньої первинної етнічної ідентичності. І коли університетський професор, доктор Кайндль-Черновітц, який минулого року навідував наші краї, у своїй доповіді, яку він надіслав у імператорську німецьку газету, сказав: «Кому відомо у нашій німецькій батьківщині, що у далекій Галичині по дорозі подекуди щогодини можна зустріти німецьке село, що в Галичині є місцевості, де подорожні щодня по багато разів заїжджають у німецькі поселення, в яких звучить німецька говірка? І коли ти, подорожній прибудеш сюди зі Швабії чи Рейну, ти почуєш тут щиру швабську говірку, побачиш швабські звички та звичаї, і почуєш німецьких пісень, які співають в нас на батьківщині!» - і опис цього мандрівника насправді досконало підходить для великої часnини території, про яку ми говоримо.

Обидва райони, про які ми згадували, Долина і Калуш, разом займають площу завбільшки 2517+1174=3691 км2. Тобто ми вивчаємо територію, розмір якої дорівнює третині нашої сусідньої області – Буковини. На Півночі вона впирається в шматок території, який за формою нагадує трикутник, а своїми загостреними кінцями сягає Дністра, а її південна сторона впирається в Угорщину.

Південна частина місцевості – гористий, малозаселений район Карпат, тоді як північна, набагато густіше заселена половина, має рівніший рельєф. Щонайменше, гористі частини відкривають дійсно гарні краєвиди. Наприклад, який чудовий краєвид на долину річки Свича в районі Вигоди і Енгельсберга! В якому чудовому місці розташована Людвиковка, і села, які розташовані вище за неї! Один подорожній сказав про лісисту частину карпатських гір, яка утворює тут природний кордон між Галичиною і Угорщиною: «Ці малонаселені гори – мабуть, найбезлюдніше місце в Центральній Європі». Але за їхню мовчазну самотність ці дикі місця дуже цінують любителі природи.

В місцевості, яку ми описуємо, немає жодного великого міста. Містечка Болехів, Долина і Калуш, які мають велике значення як ринки для торгівлі худобою, є головними станціями залізничної лінії Стрий-Станіслав, яка проходить через цей район.

Район Долина налічує 87 общин, в яких проживає 105262 мешканці. (судовий округ Болехів – 30863, Долина – 44703 і Рознятов – 29696). Етнічний склад населення району наступний: русини – 77223, євреї – 13919, поляки – 8579, німці – 5541. Німців у цьому районі виходить десь п’ятеро на сотню населення.

В районі Калуш існує 70 общин, в яких проживає 87 161 мешканець. (Судовий округ Калуш – 62515, Войнилов – 21946). Із них: русинів – 69682, євреїв – 8784, поляків – 7295, німців – 1400. Кількість німців у районі Калуш теж становить 16 на сотню.

Якщо ми порахуємо населення в обох районах, то його кількість складе 192 423 чоловіки. Вказана для обох міст кількість німців складає 6941, і виходить, що в усьому районі кількість німців, разом взятих, не перевищує 4 на сотню. Але німецьке населення розподіляється таким чином, що весь район щонайменше перетинається з німецьким населенням. Найгустіше заселена німцями територія – центр району Долина. І районний центр Долина оточує вінок німецьких сіл! Усього, за нашими даними, в тому регіоні, який ми вивчаємо, є сімнадцять німецьких селищ і сімнадцять громад, в яких є німецькі меншини, і при цьому не врахуємо русинські села, в яких жили окремі німецькі ремісничі чи мірошницькі сім’ї.

Якщо дослідити походження місцевих німецьких поселень, то їх можна розділити на три групи: йозефістські поселення, німецько-богемські організації і дочірні селища, які виростали з німецько-галицьких поселень. За наказом імператора Іосифа ІІ було засновано селища Угартсталь (1783), Ной-Калуш (1784), Ляндестрой (1787), і Гоффнунгзау (1786). Імперські німецькі райони, які походять від тих поселенців, яких закликав імператор, але це можна з’ясувати напевне лише за допомогою патентів на переселення, які знаходяться у Відні – місія, яку дотепер ще ніхто на себе взяв. Усні перекази про батьківщину неясні. Коли людей розпитували, вони майже завжди давали відповідь, що їхні прадідусі і прабабусі прибули із «Німеччини». Говірка селища Угартсталь може свідчити про гессенське чи швабське походження переселенців, тоді як предки сучасних мешканців Ландестроя, як можна стверджувати з певністю, частково походять зі Швабії, а частково з регіону Франкфурта-на-Майні. Не менше, як сім німецьких сіл у області Долина були засновані німцями із Західної Богемії, а саме: Терезовка у 1818 році, Ной-Міцун у 1844, і Яммерсталь у 1848. Поселенню Енгельсберг ось саме виповнилося сто років. Батьківщина енгельсбергівців має бути в районі Мангайма. Деболовка – приблизно у 1820 році виникла таким чином, що русинський поміщик поділив свій маєток і продав його німецьким переселенцям. Історія появи села Долина-Брочков починається з того, що у 1835-1838 роках тридцять німецьких землевласників із Угартсталя, Гельзендорфа, Ной-Калуша, і Кьонігзау купили по 15 йоргів пасовищних земель у міської общини Долина. Завдяки переселенню німецьких родин із Енгельсберга, Долини, Калуша і Бандрова на території, які також належали місту Долина у 1844 році з’явилося селище Обліська, і вже в 1833-1835 роках селище Ной-Гузійов відділилося від Болехова. Найстаршою німецькою общиною у всьому районі, очевидно, є Ной-Бабюлон під Болеховом, який колись був єврейським поселенням, яке однак було перетворене на німецьке, коли польський король вже в 1767 році покликав туди переселенців із Вюртемберга. І наймолодше німецьке поселення в досліджуваному районі – це Діамантгайм, заснований лише у 1901 році!

Після цього загального огляду ми тепер помандруємо у цю місцевість, яка стала нам певною мірою знайома, і заглянемо у деякі німецькі села. Наша точка відправлення – Броцков, який розташований приблизно у центрі району Долина. На відрізку завдовжки 2 кілометри простяглося привітне село, яке тепер складається із 70 обійсть. У його центрі височіє чепурна маленька церква, збудована всього п’ять років тому, молитовний дім не лише для лютеранських сімей, а також і для кальвіністської громади усього міського округу Долина. Прямо до церкви примикає будівля кальвіністської школи, в якій навчаються тільки діти кальвіністського віросповідання із Броцкова, кількістю в 50 чоловік, а навпроти цієї школи знаходиться міська громадська німецька школа. Обидва заклади, які утримуються дуже добре, з очевидним успіхом працюють для освіти молоді. Община Броцков добре зберегла свою німецьку ідентичність до сьогодні. Із 77 родин, з яких вона сьогодні складається, лише три - єврейські, дві – польські, і одна – русинська. Конфесійне протистояння, яке, на жаль, вадить єдності нашого народу, теж позначилося на цій общині, поділивши її на дві приблизно рівні частини, однак тут ставлення католиків до протестантів позбавлене будь-якої ворожості. Що ті, що інші лишаються вірними своїм церквам. Однак різниця у віросповіданні не вадить добросусідському взаєморозумінню. Ці миролюбні настрої ясно виражаються тоді, коли померлому членові общини треба віддати останню шану. Розуміння високого значення німецького руху у Броцкові постійно зростає.

Становище цього району в економічному аспекті хороше. Господарств, обтяжених боргами, налічуються одиниці. Близьке розташування районного центру і зручне сполучення з ним, так само, як і близькість залізничної станції, початок розробки нафтоносних ділянок, за кілька років створили для власників надзвичайно сприятливі умови, однак саме працьовитість броцковчан та простота їхнього життя – це ті причини, яким община завдячує своїм сьогоднішнім розквітом, попри малу родючість її вологих земель. Схожою є ситуація і в сусідній Облісці: це суто німецьке село, яке складається з 50 обійсть, і в якому проживають 330 людей, здебільшого католиків. Обліська теж процвітає, попри те, що велика пожежа, яка сталася в селі у 1893 році, і частково зруйнувала село, призвела до економічного занепаду. Тамтешня громадська німецька школа існує вже дев’ятий рік. Те, що при розподілі вчительських посад інтереси німецької за своєю більшістю громади не завжди брали до уваги потрібною мірою, - це справедлива скарга. А що стосується німецьких родин у містах, і тут, і скрізь у цій області, - відчувалося те, що етнічна самосвідомість була недостатньо сильною для того, аби триматися за своє етнічне походження. При цьому нечисленні кальвіністські родини, які проживають у русинському селі Новіцка, яке лежить в напрямку на північний схід від міста, лишаються відданими членами нашого народу.

Перше містечко, яке ми зустрічаємо по дорозі із Долини-Броцкова до Болехова – це маленьке село Деболовка, яке розташоване на проїжджій дорозі. «Ще одна німецька колонія!» Друг німецтва вигукнув би ці слова весело, а його ворог – сердито, якби, вирушивши із Броцкова, на півдорозі через півгодинки не проїхав сільце Деболовка. Суто кальвіністське, в церкві і школі якого працюють лише німці, це сільце є 24 «номером» у списку новоутворених сіл і є суто німецьким населеним пунктом. Церковна і шкільна громада села, яка сама по собі налічує всього 150 чоловік, приєднала до себе ті німецько-кальвіністські родини, які живуть в русинських селах Княжолука, Яворов і Тяпче, так що тепер чисельність общини складає більше 200 чоловік, а кількість школярів – більше 40. Цілком зрозуміло те, що в етнічно і церковно єдиному селі загроза, яку «хотів попередити німецький Бунд, не розпізнавши її ясно, і місію Бунду не могли виконувати з тим самим глибоким розумінням, як і в містах, де ця загроза була більш виразною. Але завдяки візиту мандрівного вчителя 9 лютого 1910 року Бунд почав опікуватися і цією общиною. Була заснована східна група, з’явилися плани створення райфайзенівської позикової каси.

Справжнім предметом турбот для кожного німця з гарячим серцем, який знав стан тамтешніх справ, було містечко Даброва, яке лежало на північний схід Деболовки. Становище наших співвітчизників у цьому занедбаному, важко доступному селі, так само, як у Броцкові, Облісці, Новіцькій та Оболоні, які належать до спілки общин міста Долина, жалюгідне. Один наш співвітчизник, католик, який довго там жив, описує у приватному листі стан справ у Даброві наступними словами: «Наше передмістя Даброва перебуває у жалюгідному стані. Немає церкви і школи. Кальвіністи ходять до церкви у Броцкові, а католики – до церкви в Долині, до якої від нашого села 7 кілометрів. Упродовж одного року тут була дипломована вчителька. Але її знову відправили кудись в інше місце. Після цього знову нікого не було. У нас немає Закону Божого. У нас 12 римо-католицьких, 9 кальвіністських, 2 польські, 2 русинські і 2 єврейські родини. В церкві Долини вели служби лише польською мовою, хоча до цієї церкви належало майже 2000 чоловік. Скільки німецьких католиків живе у Облісці, Броцкові, Даброві, Рахіні, Гоффнунгзау, місті Долина?

Але в церкві не чути німецької мови. Із нас заледве один може прочитати хоч слово, і ми не знаємо, куди нам звертатися. Люди б і самі ладні були платити вчителю, але їм доводиться працювати день і ніч, щоб вижити. Можна сказати, що ми тут справжні поденники. Так скоро стане неможливо жити». Тому, хто любить наш народ, побачити такий крик душі завдає глибокого болю. Люди, які не можуть читати і писати німецькою, і при цьому на все життя приречені бути релігійно залежними, - серед нас, німців, такого бути не повинно. Якщо десь гибіють представники нашого народу, то це вина всього німецтва. Скарги про те, що під час католицької служби в Долині не рахуються з численними членами німецької общини, лунають все голосніше. Сама католицька церква не може мати більш відданих парафіян, ніж німці-католики із регіону, який ми описуємо. Чому ж вона не дослухається до прохань останніх про німецькі проповіді і німецькі співи? Адже це – глибока духовна потреба, яка в такий спосіб лишається невдоволеною.

Сильна німецька складова помітна і у великому русинському селі Рехін, яке лежить на північний Схід від Долини. Тут є 45 німецьких обійсть, власники яких всі до одного римо-католики. У більш як половини цих родин голова сім’ї зараз перебуває в Америці, де заробляє дуже багато грошей, працюючи на фабриці. Те, що багата Америка допомагає галицьким німцям вибратися з бідності чи боргів, річ відома. Тут уже стало звичним те, що молоді люди, які непотрібні в батьківському господарстві, які вдало використовують згідно сьогоднішнім поняттям про гроші блискучі американські умови для оплати праці. Однак в Рахіні багато батьків родин самі у великій кількості виїхали до Америки, і заощаджені там ними суми, які вони надсилають додому, мають бути дуже значними. У двох кілометрах на Схід від Рахіна можна зустріти іще одне квітуче, суто німецьке і суто католицьке поселення, яке теж має красиву німецьку назву: «Гоффнунгзау»! 45 німецьких землевласників, які тут проживають – переважно заможні люди. Середній розмір землеволодіння складає 30 йоргів. Ми сподіваємося, що справедливу вимогу гоффнунгзауерівців про те, щоб у місцевій школі вивчали більше німецької, у майбутньому задовольнять.

Із долини веде залізнична гілка у фабричне містечко Вигода. На обох місцевих підприємствах – водній лісопилці і заводі з переробки деревини теж завжди працювали німецькі робітники. Оскільки продукція обох підприємств сьогодні споживається у кількості, меншій від колишньої, кількість робітників, і, відповідно, німецька її частина останніми роками все більше і більше скорочується. В 1898 році загальна кількість членів німецько-протестантських робітничих сімей налічувала 300 чоловік. Того ж року німці кальвіністського віросповідання із Вигоди та її околиць приєдналися до шкільної громади та заснували кальвіністську приватну школу з німецькою мовою викладання. Сьогодні кількість людей, які належать до кальвіністської громади, скоротилася удвічі, але школа збереглася і виконує свою місію – виховувати німецьких дітей у німецькому дусі, бо крім школи, це не можна було зробити ніде.

Якщо піти уздовж прекрасної долини річки Свіча і йти десь милю у південному напрямку, то ми опинимося у привітному, чистенькому гірському селі Енгельсберг. Воно у нас позначене номером 27. Там живуть працьовиті люди, які щиро плекають свою кальвіністську церкву і свою швабську спадщину, обробляють тут, на верхів’ях у поті чола землю, успадковану від своїх предків. Близькість Вигоди із її промисловістю, і можливість заробітку, який дають великі ліси, можуть належати до тих обставин, яким самотні села можуть завдячувати своїм сьогоднішнім розквітом. Мабуть, кожного містянина, якому трапиться потрапити до Енгельсберга, охопить заздрість до цих щасливців, які живуть там, далеко від «світу справ», і можуть провадити дні свого життя у здоровому гірському краю, або цим приїжджим щонайменше захочеться проводити тут, у Енгельсбергу, літню відпустку. Для досягнення цієї мети, щоправда, ще не вжито всіх потрібних заходів. Але хто знає, може, Енгельсберг колись і стане популярним курортом, який славитиметься своїм повітрям. Той, хто знайомиться з приємним місцем, охоче знайде туди дорогу. Тому люди, які полюбили цю місцевість, не можуть лишитися байдужими перед небезпекою, яка вже два роки, як нависла над селом: заманливі голоси, які лунали з Познані, і дуже, правила, блискуча пропозиція про покупку, яка надходила від поляків і євреїв, зробила становище наших енгельсберзьких братів хитким, і довгий час здавалася, що гарне старе поселення буде втрачено. Але тут на сцені з’явився друг німецького народу, і врятував її, переконавши трьох власників, яким невідкладно були потрібні гроші, продавати землю лише німцям. Таким, чином, вдалося запобігти тому, щоб чужоземні елементи старій суто німецькій общині, що, радше за все, стало б початком її кінця.

На високогірних полях, які простягаються за будівлею енгельсберзької школи, звідки видно велику частину чарівної долини річки Свіча, на схилі гори, яка стоїть навпроти, можна побачити маленьке село, про мешканців якого захоче дізнатися кожен, кому впаде в око їхнє самотнє положення. І це теж німецьке поселення! Його заснував у 1818 році один великий землевласник, чиє прізвище було Матовський. На честь своєї дочки Терези він назвав поселення Терезовкою. Предки членів цієї общини походять із богемського округа Пільзен, і цей населений пункт сьогодні утворює разом із маленьким селом Цакля, яка лежить в одному кілометрі на південь, якщо рухатися під’їздним залізничним шляхом, і яке налічує 121 мешканця, 104 з яких – німці, єдину общину. Раніше там вдовольнялися жалюгідною зимовою школою. Тепер там треба збудувати школу і запровадити належне шкільне навчання. Німецька шкільна спілка в цьому допоможе. І ми можемо навідати наших любих земляків в іще вищому місці в горах – за 12 кілометрів від Терезовки у південно-західному напрямку. Прекрасне село Людвіковка, яка лежать біля підніжжя гори Гургулат висотою 1480 метрів, теж німецьке. Історію цього і обох сусідніх німецьких сіл Йозефталь і Леопольдсдорф розповідає наш общинний календар за 1909 рік. Зрештою, ми маємо згадати і про маленьку німецько-богемську колонію Ной-Міцун під Міцункою, яку вже облюбували як місце літнього відпочинку для 100 мешканців.

Як і Долина, друге найбільше місто округу, Болехов, є своєрідним центром вінка німецьких сіл. Кількість німців у самому місті, яке складається із колись самостійних частин – Болехов, Ной-Бабюлон, Волоскавіес. і Болехов-Рускі. становить 500 чоловік. У Болехові живуть 5, у Ной-Бабюлоні – 13, у Волосьці – 7, а в Болехові руському – 52 німецькі сім’ї. В Ной-Бабюлоні вже в 1827 році було зведено будівлю школи. Однак сучасна прекрасна будівля була збудована лише у 1881 році. Цей шкільний заклад – це однокласна кальвіністська приватна школа, поки що без права публічного статусу – через це останніми роками її продуктивність знизилися. Варто зазначити, що згідно даних, цю школу, ще донедавна перед влаштуванням теперішнього молодого вчителя, відвідували заледве третина німецьких дітей шкільного віку. Але тепер над її розбудовою працюють серйозно. Можливо, вдасться навіть досягти потужної підтримки з боку держави! Гарну кальвіністську церкву у Ной-Бабюлоні. Її розбудували у 1870 році і вона відрізняється майстерно вирізьбленим вівтарем – витвором болеховського німецького тесляра, і прекрасним вівтарним зображенням Голгофи, яке пожертвував член общини.

Із Болехова у 1833-1835 роках походить висілок німецьких родин на території містечка Гузійов, яке лежить на Схід від міста. Були такі часи, коли кількість німецьких родин у Альт-Гузійові досягла 20, а у Ной-Гузійові – 14. Але там же-таки у 1898 році почався такий жвавий іміграційний рух, що з них лишилася лише половина. Інші переїжджали до «Нового світу». Ще за кілька років до цього в місцевій школі вивчали і німецьку. Однак зараз у школі «нe зустрічається нічого німецького». Тамтешні наші земляки через цю нестачу створюють враження відставання у мові та втрачають любов до батьківщини, а ще схиляються до думок про еміграцію.

На північний захід від Болехова, майже на кордоні району, розташований Пьохерсдорф, німецька-католицьке селище, в якому зараз проживають 210 мешканців. Німці із сусідньої русинської общини Ніньйов Горне – 14 родин – походять із Пьохерсдорфа. Захланна до людських душ Америка вже викрала 25 чоловік із цього села. Потреби школярів, яких зараз налічується 35, задовольняє німецька приватна школа, яка до цього була розташована в будинку одного із членів общини, але незабаром була перенесена у будівлю, яка ще зводиться. В місцевій каплиці, яка існує з 1870 року, щонайменше час від часу проповідують німецькою, що викликає величезну радість. Минулого року із Пьохерсдорфа прийшла сумна звістка: ту нечисленну озимину, яка добре зійшла, повністю витоптали олені, які пасуться у тих полях великими стадами. Через зруйновані сподівання і зазнані збитки бідолашне село одержало назву, яку завжди носило інше маленьке село, розташоване в напрямку на південний захід за 15 кілометрів від нього – Яммерсталь (Долина зойків). Яммерсталь складається з 15 обійсть і політично належить до русинського селища Полоніца. Однак яммерстальська громада, яка налічує лише 98 людей, не посилає своїх 20 школярів у русинсько-польську школу в Полониці. Вони набагато сильніше тримаються свого приватного німецького вчителя, виплачувати зарплатню якому допомагає Німецька шкільна спілка.

Наймолодшим продуктом німецької культурної роботи не лише в цьому районі, але й в усій області, є Діамантгайм під Турцою Вєлькою. Їхнє ім’я звучить так гордо, нагадує про алмазні копи у німецькій Південній Африці, так що їм би не хотілося розчарувати сподівань на гарне враження. 40 німецьких сімей, які утворюють молоду громаду, свого часу переїхали на територію володінь такого собі пана Ісаака Діамантштайна. Звідси походить їхня назва. Все, що може досягти німецька сила і німецька завзятість упродовж короткого часу – це наочно демонструє це нове поселення. Те, що подібна метаморфоза, яка упродовж 10 років відбулася з безлюдним місцем, перетворивши його на чарівне село, коштувала багато праці і поту, є очевидним фактом. Як милує око вигляд новеньких житлових і господарчих будівель у новоствореному селі! Поки що становище старанних мешканців Діамантгайма зовсім не медове, однак вони з надією дивляться в майбутнє. Розвиток молодої громади, німецької, більшою частиною кальвіністської, був дещо загальмований тим, що вони були позбавлені політичної незалежності. Община належить до русинської Турци Вєлької. Їхнє становлення як самостійної шкільної громади, завершення розпочатого будівництва общинного будинку, яке було перервано через брак коштів, і належне проведення общинного життя – це ті задання, подолання яких ще коштуватиме багатьох зусиль. Між іншим: якщо хтось детально розгляне становище німецької громади в цьому районі, переконається, що настрій тут змінився на веселіший, і якби далі було потрібно лише дотримуватися старого основоположного закону «працюй і не сумнівайся», то вдалося б не тільки зберегти те, що вже є, але й зміцнити його зсередини. Сподівання на це лишаються і завдяки тому, що тут при призначенні людей на ключові посади відсутня упередженість до німецького населення, тоді як у інших місцях в цьому окрузі останньому живеться скрутно.

Що стосується округа Калуш, то останніми роками тутешнє німецтво зазнало відчутних втрат через еміграцію. Селище Цбора під Калушем припинило своє існування. Його кінець особливо болісно вражає нас тому, що він стався саме тоді, коли було збудовано нову будівлю школи. Група німецьких родин у Томашовці зникла повністю. Старовинне, пишне пасторське село Угартсталь сьогодні вже теж не повністю німецьке, а Ландестрой, який колись був справжньою перлиною серед швабських селищ цього регіону, сьогодні наполовину заселений мазурами!

В Угартсталі проживає 450 мешканців: 391 німець кальвіністського віросповідання, 45 поляків, 14 євреїв. Однак до кальвіністської громади належать ще німецькі родини, які проживають у сусідньому русинському селі Сівкаклужа, так що ця община тепер налічує 455 чоловік населення. Кальвіністська церква у селі приваблює увагу кожного, бо це – новобудова. Угартсталь теж розпочав оздоблювати новий молитовний дім, що є певним доказом того, що поселення не перебуває на межі зникнення. Тамтешня приватна народна школа колись була осередком німецько-кальвінстського духу. Якщо селище повністю одужає, до заходи для його економічного зростання буде найменшою із потреб. Те, що економічне становище упродовж останніх десятиліть стало важким, відбулося з різних видимих причин. Землеволодіння громади раніше були помітно більшими. Багато хороших орних земель перейшли з німецького у русинське володіння. Борги змушували людей продавати землю. Апетити єврейських лихварів поглинали надто багато із не завжди щедрого результату копіткої землеробської праці. Оскільки сусідній районний центр Калуш – маленьке і малонаселене містечко, то угартстальським господарям бракувало можливості продавати там свою сільськогосподарську продукцію. До цього варто додати все більший брак робочих рук і все більші вимоги заробітної платні від русинських батраків. Чи варто дивуватися, що за таких обставин багатьох людей полишила мужність, бо колишня тісна взаємовиручка селян, яку колись приніс із собою німецький рух, почала зникати. Східна група Бунду заснувала, для того, щоб якось допомагати у грошовій скруті, райфайзенівські ощадні і позикові каси, і двоє підприємливих угартстальських господарів-землевласників заснували молочарню, користь якої для села ставала все більш і більш очевидною.

Безпосередньо до міста Калуш примикає німецько-католицький «Ной-Калуш». Попри те, що відстань між цими двома старими німецькими поселеннями та Угартсталем є такою невеликою, обидві громади ніколи не мали між собою живого зв’язку. Це є очевидним доказом того, що етнічна кровна спорідненість, там, де її старанно не плекають, не може подолати перепону, яку зводить різниця у віросповіданні. Ной-Калуш із його 600 людьми належить до найбільших німецьких сіл цього району. Однак справу і до сьогодні ані підтримали, ані свідомо відхилили з «обгрунтуванням: нам польська мова потрібна так само, як і німецька!» Як наче Бунд був би проти того, щоб тутешні німці вивчали польську мову! Добре було б, якби нашим землякам у Ной-Калуші хтось нарешті пояснив суть діяльності Бунду.

Із Ной-Калуша за деякий час виселилися 22 німецькі родини у Копанку, русинську громаду, яка розташована за три кілометри на північ від Калуша. Тамтешні діти ще не мають доступу до належної німецької шкільної освіти, однак при цьому у громадській школі Ной-Калуша теж вивчають німецьку мову.

Крім Угартсталя, Ной-Калуша і Копанки, на сьогоднішній день у досліджуваному нами районі є ще лише одне місце, де можна знайти німців: вже згаданий нами Ляндестрой. «Якщо іти від вокзалу в Калуші десь півтори години, то ми наблизимося до узгір’їв Ляндестроя. Перед нами розгортається чарівне видовище. Мимоволі ми застигаємо, зачаровані цією красою. Посеред розкішних лук височіє гущавина фруктових садів, із якої виринають чепурні будиночки, схожі на вілли, розкинулося чарівне маленьке село». Так пише автор, який коротко навідував Ляндестрой, у травневому номері «Народного вісника». Це село, засноване у 1787 році за наказом імператора Іосифа ІІ, прожило мінливу історію. Умови переселення могли бути дуже вигідними. Громаді могли давати широкі права на користування лісовими угіддями. Джерело із солоною водою, яке виходило на поверхню на території Ляндестроя, теж підвищувало цінність цього місця. Мешканці Ляндестроя відзначалися практичним глуздом і схильністю до релігії. Вирощування фруктів і бджолярство практикували планомірно, було прокладено водогін – один з перших у всьому краї. Працьовиті німецькі вчителі підняли рівень викладання у народній школі на висоту, якої рідко могли досягти у звичайних районних школах. Ціла низка ляндестройських дітей пізніше досягли в житті високого становища. Ливарня, в якій робили дзвони, на які був величезний попит, зробила назву міста «Ляндестрой» відомою в

усій Галичині. В уяві легко намалювати славне минуле, яке мало село, так що його сьогодення видається досить сумним. Ляндестрой перетворився на руїну. Із 66 володінь, які колись були німецькими, такими лишилися всього 30! Разом із німецько-кальвіністськими родинами, які проживають у сусідньому русинському селі Новіца, кількість населення общини сьогодні складає 300 чоловік. Занепад колись квітучої общини продовжила низка нещасних випадків. Одна за одною бушували пожежі! Голодні роки! До цього додаються ті обставини, про які ми говорили, коли описували занепад сусідньої общини Угартсталь. «В годину сумнівів – розповідає перебіг подій один мешканець Ляндестроя – коли багато членів общини були у безпорадному становищі, в Ляндестрой приїхав агент із Познані. Йому вдалося так заохотити людей до переїзду в Познань, що, навіть коли там і були інші покупці, то вони всі порозбігалися. Тепер агенту лишилося лише повідомити в польських газетах, що в Ландестрої продаються німецькі обійстя. Тепер мазури натовпами попхалися в село, і скуповували обійстя у тих, хто був у найбільшій скруті. Однак після того, як вони дізналися, що переселенці у Познані за довгий час не змогли придбати землю, то більшість з них переїхали до Канади, де ще раніше осіли багато їхніх земляків». Після того минуло п’ять років. У тих, хто лишився, знову прокинулася любов до рідного села, хоч воно, вже не будучи в німецьких руках, вже просто-таки постраждало. Там вже не 66, там тепер завжди буде 30 родин, які живуть там разом, і ми з надією говоримо: «Ляндестрой ще не втрачено! З нагоди святкування річниці тамтешньої групи Бунду одна дівчина із общини декламувала вірша, в якому добре знайшов вираження цей сповнений надії настрій, і кількома строфами з цього вірша ми завершуємо нашу оповідь.